12 фактів про давність української мови

Berimbao F
Поселилась
Поселилась
Berimbao F
Возраст: 37
Репутация: 737
Сообщения: 2805
Награды: 6
Имя: Юлия
Откуда: Украина, Киев

Участник ФМ Добрая фея Мороженое

Сообщение #1 Berimbao » 06.01.2015, 12:06

Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ― це мова предків і рідної землі.

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ― продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере́дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.
Спойлер
Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча́ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ― чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ― сидить, sedemos ― сидимо, sedetes ― сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий ― новіший, novus ― novios; лівий ― лівіший, laevus ― laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.

Факт третій. Коли в VІ ―VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ― нози, рука ― руци, муха ― муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван ― Иване, орач ― орачу, сестра ― сестро, сестрица ― сестрице, лекар ― лекару, друг ― друже, jунак “герой”― jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку́њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на́опако “навпаки”, снага, треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ― це “квітень”, липањ ― “червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.

Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.

Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, си́мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли ― наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ ― так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.

Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.

Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 ― 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ― ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз ― Володимиръ; так само скрізь ― храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий ― через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу́хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.

Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере́дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере́дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ― літо відмикати,
З лівої ручейки ― зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болота́ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ― стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ― уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Изображение

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #2 Галочка » 06.01.2015, 12:24

:positive:
О, я тут напишу теж дещо, треба час пригадати. Я ж це все вчила колись.
Rosichka

Berimbao F
Поселилась
Поселилась
Berimbao F
Возраст: 37
Репутация: 737
Сообщения: 2805
Награды: 6
Имя: Юлия
Откуда: Украина, Киев

Участник ФМ Добрая фея Мороженое

Сообщение #3 Berimbao » 06.01.2015, 12:32

Галочка, цікаво буде почитати!
Изображение

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #4 Галочка » 06.01.2015, 17:03

Буду писати по-трохи.
Відразу вибачаюся, якщо десь помилка або не зовсім науковий вираз. Пишу своїми словами :oops:

Для чого взагалі ця розмова про стародавність нашої мови.
Так трапилося, що десятиліттями і століттями нам нав"язувалася думка, про неповноцінність української мови. Все це потрібно було для підтвердження догми "російський народ - старший брат" (а український и білоруський - молодші), отже і мова російська мала вважатися більш древньою.
Російська пропаганда і науковці в кращому випадку визнавали, що українська мова виникла в 16-17 столітті, в гіршому випадку стверджувалося, що української мови не було, що це поляки її придумали, або що це просто "нарєчіе", що годиться тільки для сільського вжитку.

Насправді наукові факти (зокрема і ті, що навела Berimbao) свідчать зовсім про інше і про це конкретніше я ще напишу.

Але не хочу, щоб у когось склалося хибне враження, що я чи хтось хоче довести, що українська мова найдревніша у світі, і що всі мови пішли від української. Справді, такі теорії дехто вибудовує, але це ненауково.

Є всі підстави стверджувати, що українська мова має не менш древнє походження, ніж інші слов"янські мови.
Російська мова не є старшою, ніж українська. Російська мова не = мова Київської русі. А от якою мовою розмовляли жителі Київської русі - це цікаве питання і спробуємо в ньому розібратися ;-)

Далі буде...
Rosichka

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #5 Галочка » 08.01.2015, 15:43

Знайомтеся, її Величність Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого, королева Франції, дружина короля Генріха І Французського ( ХІ ст.)
Изображение

Анна Ярославна була дуже освіченою, як на ті часи, жінкою.
Зберігся лист Папи римського до королеви Франції 1059р, в якому він підкреслює її чесноти:
Слух о ваших добродетелях, восхитительная дева, дошел до наших ушей, и с великою радостью слышим мы, что вы выполняете в этом очень христианском государстве свои королевские обязанности с похвальным рвением и замечательным умом.

А нижче фрагмент документа, на якому зберігся її підпис кирилицею. Це була грамота короля Філіпа І (наступника Генріха І, сина Анни Ярославни).
До речі, король підписався простіше - хрестиком girl_haha
DiplomaPhilip_I_AbbeyStCrepin.png

Фото цілого документа можна побачити тут:
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/0/ ... I_AbbeyStCrepin.png?uselang=ru

Давні кириличні літери для нас незвичні, сучасними літерами цей підпис виглядає так:

АНА РЪИНА

Чим цей підпис цікавий для дослідників?
Чому Анна Ярославна передала латинське слово regina (королева) саме так?
Є припущення, що тут зіграли роль фонетичні особливості, характерні саме для української мови, які були притаманні рідній мові Анни Ярославни:
- в написі королеви Анни від-бився процес загальнослов’янського звука [g] в [h]
- звучання українського «е» в ненаголошеній позиції наближено до "и"
Тобто Анна таким чином "переклала" на рідну мову свій титул і читати його слід так: "ри(г)іна" або "риїна"
У вас нет необходимых прав для просмотра вложений в этом сообщении.
Rosichka

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #6 Галочка » 11.01.2015, 11:40

Для тих, хто зацікавився історією української мови, продовжу.

Якщо копнути зовсім глибоко, то всі ми (слов"яни, германські, романські народи, іранці, армяни, балти, перси, індійці і ще багато інших сучасних і древніх народів) - нащадки прадавніх індоєвропейських племен. Докази простежуються в сучасних і стародавніх мовах (санскрит, латинська, грецька). Древні індоєвропейські корені (видозмінені за багато тисячоліть, звісно) збереглися у всіх індоєвропейських мовах.
Наприклад,
matar (санскр.) , мати (укр.), mater (лат.), mother (анг) і т.д.
брат bhratar (санскрит), (brother,) broeder (данська), bruder (німецька), phrater (грецька), brâthar (ірландська)...
Таких спільних індоєвропейських коренів можна знайти багато, деякі з них: мене (мені), сонце, вода, м"ясо, вовк...
Хто знає англійську чи інші мови (індоєвропейські) можете самі порівняти.

Достовірно невідомо, де ж саме була колиска індоєвропейських племен, найпоширеніша "курганна гіпотеза" проілюстрована на карті (взято з Вікіпедії):
Изображение
Схема міграцій індоєвропейців в 4000-1000 рр. до н.е. згідно з «курганною гіпотезою». Рожева область відповідає прабатьківщині індоєвропейців (самарська та середньостогівска культури). Помаранчева область відповідає території розселення носіїв індоєвропейских мов в 1000 р. до н.е.


І ще не можу не поділитися цією ілюстрацією, опублікованою в книзі "Розмова про англійську" (The Story of English), що була видана у Великобританії в 1986р.
Изображение

Цілком можливо, що індоєвропейські племена могли сформуватися і жити на місці сучасної центральної України.


Безпосередньо до української мови поки що не дійшла, але ще продовжу.
Rosichka

Berimbao F
Поселилась
Поселилась
Berimbao F
Возраст: 37
Репутация: 737
Сообщения: 2805
Награды: 6
Имя: Юлия
Откуда: Украина, Киев

Участник ФМ Добрая фея Мороженое

Сообщение #7 Berimbao » 12.01.2015, 10:24

Галочка писал(а):Безпосередньо до української мови поки що не дійшла, але ще продовжу
цікаво! чекаю на продовження!
Изображение

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #8 Галочка » 29.01.2015, 12:14

Кілька разів збиралася написати продовження, але все відкладала. Не дають сконцентруватися girl_haha

Вчора випадково по радіо послухала фрагмент інтерв"ю якогось історика, на жаль, не почула ім"я. Але він якраз говорив про те, що я все хотіла написати, але не могла ніяк зібрати думки докупи, як говориться.

Отже, ми вже знаємо, що праслов"янські племена походять з індоєвропейських племен, відповідно праслов"янська мова - з індоєвропейської.
Що ж таке правло"янська мова.

Праслов'я́нська мо́ва — це прамова, з якої пізніше утворилися старослов'янська та інші слов'янські мови. Цією мовою говорили до VII століття.

Це мова прадавніх слов"ян, яка, за припущеннями науковців, виникла в І тисячолітті до н.е. Писемності в той час не було, тому в жодних писемних пам"ятках праслов"янська мова не збереглася, але мовознавці реконструювали в значній мірі цю мову.

Праслов"янська мова успадкувала від індоєвропейської основний лексичний склад, а також морфологічні ознаки: З роди (чоловічий, жіночий, середній), 3 числа (однина, множина, двоїна) і 7 (з 8 ) відмінків та ін. В процесі формування і розвитку праслов"янської мови змінювався її лексичний склад, граматичні особливості - це все наслідки зміни географічного місця проживання, взаємодії з діалектами різних племен (скіфів, сарматів...) та інших мовних чинників (деякі слова зникли внаслідок табу, їх замінили новоутворені слова тощо).

В середині першого тисячоліття нашої ери відбулося "велике переселення народів", внаслідок якого слов"яни розселилися зі своєї прабатьківщини на свої історичні території і таким чином сформувалися племена, що стали основою сучасних слов"янських народів і діалекти, з яких сформувалися сучасні слов"янські мови. VII ст. датується розпад праслов"янської мови, тому-що саме тоді завершилося розселення праслов"янських племен.

Племена, що населяли територію сучасної України. Слов"янські племена стали основою українського етносу. Вони, як видно з карти, заселяли практично всю територію сучасної України, крім південного сходу. Булгари - це не предки сучасних болгар (хіба що частково), це древні кочові племена неслов"янського походження. Болгари запозичили їхню назву.
Изображение

Племена, що населяли Київську Русь.
Изображение
Зверніть увагу на північні території (територія сучасної Росії). Крім кривичів, словен та в"ятичів (слов"яни) величезні простори заселені угро-фінськими (переважно)племенами: Весь, Меря, Мордва, Ведь, Мещера і т.д. Розмовляли вони, відповідно, угро-фінськими діалектами до-речі, навіть не індоєвропейського походження !). Куди ж поділися всі оті племена, не зникли ж вони безслідно? Ні, звичайно. З часом вони асимілювалися слов"янами, перейняли слов"янську мову. Тобто, вони нарівні зі слов"янами сформували основу російського етносу, а в кількісному відношенні, можливо, - й більшу його частину.


Щось у мене замість історії мови, якась історія слов"ян виходить. Тепер буде про мову.

Після розпаду праслов"янської мови з"явилася велика кількість діалектів (відповідно до кількості племінних союзів). Діалекти не могли ще утворити спільної мови. Але це вже протоукраїнські діалекти, які і стануть основою для формування української мови.

Далі буде.
Rosichka

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #9 Галочка » 22.02.2015, 16:53

Всім привіт!
Повернуся до питання про те, якою ж мовою розмовляли в Київській Русі?

Але спочатку хочу коротко сказати про писемність Київської Русі.

Писемність в Київській Русі з"явилася разом з християнством. Перші слов"янські книги були завезені з Болгарії. Саме там була створена кирилиця (Кирило і Мефодій її створили у ІХ столітті і переклали на старослов"янську мову з грецької перші книги). Перша слов"янська писемність була створена на основі староболгарського діалекту.
Писемність Київської Русі почалася з переписування церковних книг. Коли в Київській Русі почали створювати оригінальні тексти, автори дотримувалися традицій церковнослов"янської мови, яка суттєво відрізнялася від розмовної мови населення Київської Русі.

Традиція церковнослов"янської писемності зберігалася століттями. Навчитися читати і писати в ті часи - це було як вивчити іноземну мову. Ніхто особливо і не намагався наблизити писемну мову до розмовної, хоча елементи живої мови проникали в церковнослов"янські тексти мимоволі.

Сторінка Остромирова Євангелія (ХІ) - одна з найдавніших писемних пам"ток Київської Русі.
Изображение

Писемні пам"ятки ХІ-ХІІІ століття, створені в Київській Русі, навіть якщо вони нагадують російську мову більше, ніж українську, зовсім не доводять, що розмовна мова Київської Русі була близькою за звучанням і лексикою до російської мови.

Правильніше сказати, що це російська мова набагато більше нагадує церковнослов"янську. Так відбулося тому що російська літературна мова успадкувала традиції церковнослов"янської писемності. Якщо говорити фігурально, російська мова в своєму розвитку пройшла шлях зверху вниз. Тобто спочатку сформувалася літературна мова, а потім вона вплинула на розмовну і таким чином розмовна мова росіян наблизилася до літературної.

З українською мовою все навпаки. Церковнослов"янська писемність існувала собі окремо в церковних текстах. А літературна мова з"явилася на основі народної живої української мови наприкінці 18ст.
А звідки з"явилася жива розмовна мова пояснювати не треба. Нею люди розмовляли віками (звичайно з часом мова еволюціонувала) з часів Київської Русі і навіть давніше.

:)
Дякую за увагу
Rosichka

GreyKardinal F
Живу здесь
Живу здесь
Аватара
GreyKardinal F
Возраст: 35
Репутация: 508
Сообщения: 5508
Награды: 10
Имя: Оксана
Дети, дата рождения: одно любимое дитя))) 2012г.

Рукодельница Участник ФМ Добрая фея
Мороженое

Сообщение #10 GreyKardinal » 22.02.2015, 19:30

ой, як цікаво!!!! чекаю з нетерпінням продовження!
Изображение
Изображение
Изображение

Галочка F
Обживаюсь
Обживаюсь
Аватара
Галочка F
Возраст: 36
Репутация: 272
Сообщения: 1752
Награды: 4
Имя: Галка
Дети, дата рождения: 2 доці 2008 і 2012
Откуда: Киев, Мостицкий

Участник ФМ Победитель конкурса Мороженое

Сообщение #11 Галочка » 29.11.2015, 23:21

Дуже гарна стаття про походження та розвиток української мови, української писемності:
http://www.redkyb.ru/lozko/ukrnarod/form4.htm

Далі наведу уривки із статті для тих, хто не захоче читати повністю ;-)

В статті розглядається версія, що руська писемність могла вже існувати до Кирила:

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське письмо перед Костянтином”1 переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина “давньоруська” мова, спільна для “трьох братніх народів”.
Ця ідеологічна догма нав’язувалася всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:
“Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку” 3.
Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню української мови працю “Короткий нарис історії малоруської (української) мови”.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. “купол” церкви) та ін.

досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе)
тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, шо в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать).

У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамъ — допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим).
Агатангел Кримський стверджує: “...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше навіть від доби Київської держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості” . Про сучасну російську мову він писав: “Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня”

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам’ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці “Изь лекцій по исторіи русской литературы” (Казань, 1913.— С. 493—494): “Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЪе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца ХV века Москва живетъ чужимъ добромъ...”. Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам’яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: “... не только въ XIV, но и въ ХV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева ХІІ вЪка”.


Наступний уривок наведу повністю, не полінуйтеся, прочитайте, дуже цікаво і аргументовано :positive:
Порівняння історичного розвитку російської та української мов

Українці розвинули свою мову на грунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: “Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків” (Франтішек Палацький);
“Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами” (Ельвія Челебі, 1657); “Українці — це нащадки Київської Русі” (Мальт-Брюн, 1807); “Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови” (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): “Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” 18.
73

Питанням порівняльної лексикографії української і російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад,’ професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фінноруси (московити). Він пише, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини — величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.
Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковно-слов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, “цокання”, “акання”, проривний Ґ, “ковтання” голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.
Наприклад: українське лихий — злий, поганий, у московитів лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московитів лаять — гавкати: українське дитина, у московитів детина — здоровий чоловік; українське запам’ятати,— у московитів запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці “Скифский язык” 19 він писав, що українська мова належить до “окаючої” групи мов, як і скіфська мова.
74

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними “панівної” мови.
Філологи відзначають, що російська мова у “післяжовтневі” роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці ХІХ ст. 20. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавче зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.
Rosichka


Вернуться в «Рідна мова, історія та культура»

Кто сейчас на форуме (по активности за 5 минут)

Сейчас этот раздел просматривают: 1 гость